Таємний сад

Тут є сад, зачинений ось уже десять років: двері його заховані, а ключ закопано відтоді, як померла господиня дому. Мері чує про нього, дивується йому — і не може залишити його в спокої. Вільшанка, що вибухає зимовою піснею, порив вітру, який підіймає плющ, її власні тремтячі руки біля замкової щілини — книжка не поспішає, ведучи її до тієї миті, коли нарешті вона стоїть усередині таємного саду.

Те, що росте там, — це більше, ніж троянди. Мері знайомиться з Мартою, прямодушною й добросердою покоївкою, і з Діконом, хлопчиком із пустища, який дерев'яною сопілкою приваблює до себе білок і кроликів. Є ще й буркотливий старий Бен Везерстаф, який навпростець каже їй, що вони двоє скроєні з однаково кислого сукна. Крик серед ночі веде її вглиб дому — до таємниці, яку той беріг. Не будьмо говорити про вмирання, — каже хтось. Говорімо про життя.

Бернетт пише з теплом і ліричним терпінням, дозволяючи смутку зринати непрямо, а радості приходити по краплині: поцілований крокус, кисле обличчя, що стає майже гарним. Це книжка про те, як занедбане повертається до життя: сад, дім, жменька дітей, яким ніколи не давали справжнього шансу. Двері прочинені, і плющ ворушиться. Книжка лише просить піти за ним усередину.