Його останній уклін

Розповідає Ватсон — відданий і тверезий у судженнях, тоді як Холмс від дрібних фактів прокладає шлях до великих істин: слово з друкарською помилкою, бризки багна, невідступна увага до якоїсь буденної залізничної дрібниці, що її всі інші проґавили. Загадки простягаються від шкірястої фігурки-фетиша на кухонному буфеті до викрадених креслень підводного човна, схованих у кишені мертвого клерка, і далі — до чорних скель Корнуоллу та викриття шпигуна напередодні війни. Поряд — знайоме товариство: прудкий, мов тхір, Лестрейд і огрядний та всевідний Майкрофт, задоволений своєю скромною платнею і не готовий нічого в собі міняти.

Жах тут тримається поряд із повсякденням. Холмс удаватиме, ніби лежить на смертному одрі, аби вирвати зізнання в отруйника, або ж дасть винуватцеві піти на волю, коли докази офіційного закону ображають його власне відчуття справедливості. Я ніколи не кохав, Ватсоне, — зізнається він в одній зі справ, — але якби кохав і якби жінку, яку я кохаю, спіткав такий кінець, я, можливо, вчинив би так само, як наш беззаконний мисливець на левів.

Перед нами детектив на вершині своїх сил, а на останніх сторінках — на порозі зміненого світу. Вісім дверей, за кожними — невелика загадка, і кожні чекають лише на того, кому до вподоби спостерігати, як працює розум.