Привид опери

У самому серці історії — Крістіна Дає, юна співачка, чий голос немов вихований якимось незримим наставником, тим самим Ангелом музики, якого обіцяв їй покійний батько і який промовляє до неї крізь стіни замкненої гримерки. До неї з протилежних кінців оповіді рухаються двоє чоловіків. Рауль, сором’язливий молодий віконт де Шаньї, кохає її ще з дитинства. А під сценою, у затягнутій чорним кімнаті, де під червоним балдахіном чекає труна, живе Ерік — геній у масці, чия відданість ближча до одержимості, ніж до кохання.

Жах приходить, вбраний у шати видовища. Арія примадонни зривається на хрипіння; люстра зривається з кріплень і падає в переповнений партер; постать у багряному плащі проноситься крізь маскарад. Та під усією цією готичною машинерією ховається щось болючіше — мрець, який любить, обожнює й ніколи не відступить, голос, що просить лишень одного: щоб його любили таким, як він є. Загроза й співчуття раз по раз міняються місцями.

Жах і розбите серце, водевіль і трагедія — усе відлунює в підвалах великого оперного театру. Двері до озера під сценою стоять відчинені, і спів, що долинає звідти, покинути важче, ніж мало б бути.