Гайді

Далі настає життя під відкритим небом, із підсмаженим сиром, із Петером та козами, зі сліпою Петеровою бабусею, чиї похмурі дні світлішають щоразу, коли з'являється Гайді. А тоді повертається тітка й забирає Гайді до Франкфурта — у розкішний дім суворих правил, до хворої Клари, яка нею тішиться, і до грізної Панни Роттенмаєр, чиє почуття пристойності не витримує повної кишені кошенят. Серед міського моря коминів та дахів Гайді росте тихо, знемагаючи від туги за домівкою. Я мушу знову побачити сонце, коли воно каже добраніч горам, — мовить вона.

Йоганна Шпірі пише ніжно, без жодного натяку на повчання, дозволяючи дрібницям нести всю вагу — зів'ялим квітам, осиротілій кізці, дбайливо назбираній купці булочок. Гумор тут лагідний, віра проста й щира, туга справжня, і вся книжка ніби затамовує подих довкола дідового бажання для неї: Я хочу, щоб вона була вільна й щаслива, наче пташка!

Це історія про те, що безхитрісне дитяче серце здатне зробити із зачерствілим чоловіком, самотнім домом, дружбою, — і про те, як далеко сягає спогад про одну осяйну гору. Приходьте й підіймайтеся разом із нею.