Есеї Генрі Девіда Торо

Розум, який тут працює, водночас невгамовний і неквапливий. Звичайнісінький зимовий іній обертається на цілу кристалічну ботаніку, на філософію, вирощену, не полишаючи власного порога. Човен ковзає вночі з вогнем на носі, освітлюючи дно річки й відкриваючи риб, що поснули в найрозмаїтіших позах. У Мені каное задкує крізь вільшняк, і двоє лосів витріщаються, наче велетенські сполохані зайці. Торо читає Чосера як людяного батька англійської поезії, ставить суворий вірш Оссіана поряд із Гомеровим і простежує яблуню крізь століття аж до одного дикого деревця, що непомітно буяє на скелі, а його історію знає хіба що синиця.

Тоді тон загострюється. Відмовившись сплачувати подушний податок, Торо проводить ніч у в’язниці й переконується, що кам’яні стіни сплутали його тіло з ним усім — думки його проходять крізь них наскрізь, і він починає радше шкодувати цю установу, ніж боятися її. Є тут і обурення — проти рабства та несправедливої війни, а поряд із ним біжить лукавий гумор. Найкращий той уряд, який керує найменше, — пише він; а в іншому місці: Читайте не «Таймс». Читайте Вічності.

Запах може донести доказ, який риториці не до снаги. Одна-єдина біла водяна лілея, що чиста здіймається з мулу, здатна відродити крихку надію. Того, чого ця збірка вимагає від читача — і за що винагороджує, — є уважність: ці сторінки цілком віддають себе на те, щоб довести, що у Дикості — порятунок світу, по одній помічній речі за раз.