Машина часу

До наступного четверга той самий господар з’являється брудний, кульгавий і виснажений і починає розповідь про вісім днів, проведених у 802 701 році. Він описує, як звалився на побиту дощем галявину під вивітреним Білим Сфінксом, чиї сліпі очі всміхалися крізь стіну граду. Він описує світ зруйнованих палаців і маленький лагідний народ у пурпурових туніках — а внизу, у темряві під ними, щось бліде, що втікає до колодязя й спускається під землю. Здебільшого це звучатиме як брехня, — застерігає він. Що ж, нехай! Але це правда — до останнього слова, попри все.

Веллс відправляє свого мандрівника в майбутнє, яке раз по раз відмовляється прибирати очікуваних обрисів. Тендітні, по-дитячому безпорадні Елої й нічні Морлоки — це дві гілки одного виснаженого дерева, і теорії, які він вибудовує, щоб їх пояснити, знай хитаються, бо ніжність (дівчинка на ім’я Віна, врятована з річки на очах у власного народу) ускладнює кожен холодний висновок. Тутешнє диво має підводну течію.

Під пригодою тече довге питання про те, куди врешті ведуть затишок і боротьба. Це книжка про безмір часу й про ті дрібниці, що його переживають: річка з полірованої криці під багряним небом, спалах сірника в печері, вивітрене мармурове обличчя, що всміхається крізь град. У кінці того довгого коридору лабораторії двері стоять відчинені. Переступи поріг і поглянь, як далеко це заведе.