Подорож до центру Землі

Тож експедиція вирушає в дорогу: жагучий дядько, недовірливий небіж, що веде цю оповідь, і Ганс — незворушний ісландський провідник, чиї нечисленні слова та певні руки раз по раз їх рятують. Вони сходять на вулкан, чекають, поки тінь укаже їм шлях, і спускаються в морок. Унизу на них чекає світ, якого ніхто не наносив на мапи: ліси блідих грибів заввишки з сорок футів, блискучі стіни, обвішані кварцом, наче люстрами, і цілий океан у надрах землі, осяяний дивним електричним світінням.

Верн описує це диво просто й дає йому наростати. Страх Акселя поступається місцем захвату; Професор називає море власним ім'ям і має намір цю честь за собою зберегти. На поверхню виринають доісторичні чудовиська, червоне око, завбільшки з людську голову; а вздовж берега в поросі впереміш лежать кістки багатьох епох. За всім цим — ініціали того, хто стверджував, що пройшов цим шляхом першим.

У Гамбурзі залишається Ґраубен, хрещениця професора, чиє безстрашне благословення посилає його вниз із її іменем на вустах. Те саме, що долає всі до одного заперечення Акселя, тягне вниз слідом за ним і читача — неможливе, що раптом стає прекрасно ймовірним, крок за виваженим кроком.